Принципи та їхнє використання у спортивному тренуванні

Справа – в принципі
Стрімкий розвиток спорту, особливо в останнє десятиліття, вимагає якісно нового підходу до організації підготовки спортсменів. Як відзначалося у попередньому номері журналу, важливу роль у раціональній побудові тренувального процесу відіграє знання загальних правил, принципів організації і здійснення підготовки спортсменів різної кваліфікації, закономірностей адаптації організму до фізичних навантажень, а також питання керування і контролю. Не всі питання спортивного тренування сьогодні розроблені досить повно. Однак практичне застосування отриманих даних і розробка недостатньо вивчених аспектів сприятиме підвищенню ефективності тренувального процесу спортсменів. Як відомо, в системі категорій спортивної науки і методики підготовки спортсменів важливе значення надається основним закономірностям спортивного тренування. Тому в цій публікації ми спробуємо обгрунтувати принципи нормативних положень, які цілісно відображають об'єктивні закономірності процесу підготовки спортсменів, а також встановити їхні зв'язки з більш загальними принципами, що мають значення для правильної орієнтації діяльності тренера і спортсмена в практичній роботі.


Під принципами зазвичай розуміють основні вихідні положення, на які необхідно спиратися в будь-якій діяльності. Вперше дидактичні принципи навчання (наочність, надійність, зрозумілість, свідомість й активність, систематичність і послідовність) були запропоновані ще понад 350 років тому видатним чеським педагогом і прогресивним діячем Яном Амосом Коменським.
На подальших етапах розвитку науки ці принципи навчання поповнювалися з урахуванням тих засобів, що їх надають у розпорядження викладача сучасна наука і технічна думка. Принципи дидактики це основні положення, на які потрібно спиратися під час навчання. Вони являють собою найзагальніші положення. Дидактичні принципи тісно пов’язані з закономірностями пізнавальної діяльності людини і метою навчання.
Не викликає сумнівів і те, що педагогічні принципи, які виражають загальні закономірності навчання і виховання, характерні й для спортивного тренування. Глибоке пізнання об’єктивних закономірностей спортивного тренування привело до розробки і формування на цій підставі специфічних принципів спортивного тренування.
Дослідження специфічних принципів спортивного тренування довело їхню множинність i можливість поділу на групи. Перша група охоплює загальні принципи дидактики, що характерні для будь-якого процесу навчання і виховання (наочність, надійність, зрозумілість, свідомість й активність, систематичність і послідовність, індивідуальний підхід тощо). Друга група – специфічні принципи спортивного тренування, що відображають закономірні зв'язки між тренувальними впливами і реакцією на них організму спортсмена, а також між різними компонентами спортивного тренування. До них належать: спрямованість на досягнення найвищих результатів, поглиблена спеціалізація; єдність загальної і спеціальної підготовки; безперервність тренувального процесу; єдність поступовості й тенденції до максимальних навантажень; хвилеподібність динаміки навантажень; циклічність тренувального процесу, оптимізації, індивідуалізації, мотивації. Перераховані принципи є найбільш узагальненими правилами, якими слід керуватися у плануванні й тренуванні. Розглянемо деякі з них більш докладно з позицій теорії адаптації організму до фізичних навантажень.

Принцип спрямованості на досягнення вищих результатів й поглиблена спеціалізація передбачає орієнтацію тих, хто займається одним видом спорту, на досягнення індивідуальних максимально можливих результатів. Реалізація цього принципу знаходить своє відображення в постійному рекордному рості, різкому зростанні конкуренції на великих змаганнях й граничній концентрації сил і часу на тренуванні, які безпосередньо чи опосередковано впливають на ефективність процесу підготовки до виступу в конкретному виді спорту.
Так, наприклад, на Іграх XXVIII Олімпіади в Афінах різниця результатів у багатьох видах спорту складала соті частки секунди.
Досягнення високих результатів у спорті безпосередньо пов’язане зі схильністю організму до певної спортивної діяльності. Спортивна діяльність залежно від специфіки видів спорту, ставить різні вимоги до організму спортсмена. На сьогодні обдарованість спортсмена розглядається з позиції генетичної зумовленості особистих і фізичних якостей. На думку деяких авторів, людина повинна мати певні природні дані, тобто мати необхідний спадковий багаж, щоб досягти найвищих спортивних результатів. Науково обгрунтована система комплексного контролю за процесом тренування дозволяє розкрити й оцінити потенційні адаптаційні резерви у дітей і підлітків до певної спортивної спеціалізації.

Принцип єдності загальної та спеціальної підготовки відображає загальне положення системи фізичного виховання – гармонійний розвиток особистості й всебічну підготовку до суспільно необхідних видів діяльності. Він передбачає оптимальне співвідношення загальної і спеціальної підготовки на різних етапах багатолітньої підготовки і річного циклу тренування. На перших етапах спортивного вдосконалення загальна підготовка ставить 70-80% від усього обсягу виконаної роботи. Із зростанням спортивної майстерності це співвідношення змінюється в бік збільшення спеціальної підготовки, загальна ж підготовка набуває допоміжного характеру, в основному вона спрямована на розвиток якостей вдосконалення навичок та умінь, які опосередковано впливають на спортивну спеціалізацію.
Для багатьох видів спорту цей принцип є основоположним.

Принцип безперервності тренувального процесу
виражається в плануванні як багаторічної, так і цілорічної підготовки спортсмена, всі ланки його взаємопов'язані, взаємозумовлені й підпорядковані досягненню максимальних спортивних результатів. Будь-яка значна перерва в тренуванні веде до дезадаптації, тимчасової втрати спортивного результату, що може бути відновлений наступним інтенсивним тренуванням.
Однак будь-яке відновлення втраченої тренованості означає, що багаторазова активізація біосинтезу може призвести до своєрідного локального зношування органів, що входять до системи, відповідальної за адаптацію.
Тому принцип безперервності спортивного тренування по суті означає ощадливі витрати структурних ресурсів організму, що є дуже важливим для забезпечення довговічності в спорті. Реалізація принципу безперервності тренувального процесу полягає в науково обгрунтованому плануванні тренувального процесу.
Багаторічне спортивне тренування може поділятися на п’ять етапів: 1) початкової підготовки; 2) попередньої базової підготовки; 3) спеціалізованої базової підготовки; 4) максимальної реалізації індивідуальних можливостей; 5) збереження досягнень. Всі вони логічно переходять з одного в інший у відповідності до об’єктивних закономірностей адаптації організму спортсмена до систематичних тренувальних впливів.

Принцип єдності поступовості збільшення навантаження і тенденції до максимальних навантажень грунтується на закономірностях адаптації організму до тренувальних впливів і поступального розвитку тренованості. Існує думка, що підвищення навантажень можливе на кожному конкретному етапі (багаторічної чи цілорічної підготовки) до певного рівня, оскільки адаптаційні можливості організму не безмежні. У разі досягнення спортсменом максимального рівня тренованості навантаження на деякий час (індивідуально) треба стабілізувати. В цей період в організмі спортсмена відбуваються адаптаційні перебудови. При цьому з’являється суб’єктивне відчуття, що той рівень навантажень, який раніше був для спортсмена граничним, може бути досягнутий меншими зусиллями. Поява подібних відчуттів може бути розцінена як свідчення того, що з’явилася можливість виходу на новий, більш високий рівень тренувальних навантажень. Витрата „адаптаційної енергії” за надлишкового потужного і тривалого впливу тренувального навантаження призводить зазвичай до фази виснаження з усіма властивими їй негативними ознаками.
Основні напрями інтенсифікації тренувального процесу протягом усієї річної підготовки передбачають планомірне збільшення навантажень, використання жорстких тренувальних режимів.
Досвід підготовки найсильніших спортсменів України показує, що в основі високих спортивних результатів лежать винятково великі тренувальні навантаження: протягом одного дня кількість тренувальних занять зростає до 3-5, у тижневому мікроциклі – до 20 та більше; у річному циклі підготовки загальна кількість тренувальних занять перевищує 500 при сумарному річному обсязі роботи до 1500 годин.

Принцип хвилеподібності динаміки навантажень пояснюється цілим комплексом взаємопов’язаних причин: фазовістю і гетерохронністю процесів утоми і відновлення після напруженої м’язової діяльності, перебігом адаптаційних процесів, взаємодією обсягу й інтенсивності навантаження, а також непередбачуванними обставинами (хвороба, іспит тощо).
Плануючи і реалізуючи процес підготовки спортсмена, тренер має передбачати в тренувальному процесі чергування навантаження і відпочинку із загальною тенденцією до зростання навантаження, що забезпечує високі темпи розвитку тренованості без явищ перетренування.
У тренувальному процесі виділені малі хвилі, що характеризують динаміку навантажень у мікроциклах тренування, середні хвилі, що виражають загальну тенденцію навантажень у мезоциклі, й великі хвилі, що характеризують динаміку навантажень у макроциклах тренування.
Виникнення малих хвиль зумовлене особливостями процесів втоми і відновлення в результаті окремих тренувальних занять, добових біоритмічних коливань і загального режиму життя спортсмена. Середні й великі хвилі пояснюються запізнілою трансформацією – досягнення високого рівня працездатності спостерігається не в той момент, коли обсяг навантажень сягає особливо значних величин, а після того, як він знизився.
Цей ефект має велике значення у всіх видах спорту. Високий рівень працездатності у циклічних видах спорту (плавання, веслування на байдарках і каное, академічне веслування, велоспорт) спостерігається у середньому через 5-6 тижнів після піка обсягу виконаної роботи, а в складнокоординаційних видах спорту відставання становить 2-4 тижні. Це положення має велике практичне значення при плануванні етапу безпосередньої підготовки до змагань.

Принцип циклічності тренувального процесу випливає з необхідності систематичного повторення основних структурних утворень спортивного тренування, де кожний наступний цикл не повторює попередній, а лише відображає його загальний напрям.
Розрізняють мікроцикли, тривалість яких може коливатися від 3-4 до 10-14 днів, але найбільш поширені 7-денний цикл; мезоцикли, що складаються з 4-6 мікроциклів загальною тривалістю від 3 до 6 тижнів, і макроцикли, що складаються з кількох мезоциклів.

Принцип оптимізації. Цей принцип передбачає безупинне прагнення до оптимізації процесу підготовки за рахунок раціонального використання всіх видів підготовки в межах розробленої структури тренувального процесу.
Підставою для такої точки зору насамперед є те, що останнє десятиліття характеризувалося бурхливим стрибком кількісних параметрів тренувального процесу. Як уже відзначалося, обсяг тренувальної роботи за згаданий період у різних видах спорту зріс у 1,5-2 рази і на сьогодні досягнув значних величин. Так протягом року спортсмени тренуються близько 300 днів, маючи 500-600 занять; обсяг роботи досяг 1300-1500 годин упродовж року, а в окремі дні 5-8 годин. Розширилася змагальна практика, а тренувальні заняття з великими навантаженнями на окремих етапах підготовки проводяться практично щодня. Така значна інтенсифікація тренувального процесу сприяла зростанню спортивних досягнень в сучасному олімпійському спорті, дозволила повною мірою розкрити індивідуальні можливості багатьох видатних спортсменів. Однак не можна не бачити і негативних сторін цього явища: різко зріс відсоток спортсменів із перенапруженням функціональних систем та іншими негативними наслідками для здоров’я, скоротився час виступу спортсменів на рівні найвищих досягнень, великий обсяг тренувальної роботи є марним, тому що відсутні об’єктивні передумови для виконання вправ на оптимальному рівні для формування відповідних адаптаційних процесів.
У зв’язку з викладеним, виникає проблема оптимізації планування тренувального процесу.
Під оптимальною побудовою тренувального процесу розуміють таку її організацію, що забезпечує виведення організму спортсмена на новий функціональний рівень, необхідний для досягнення запланованого результату з мінімальними витратами часу й енергії. Для вирішення цієї проблеми потрібно вивчити цілу низку питань, що мають велике теоретичне і практичне значення.
Реалізація цього принципу полягає в науковому обгрунтуванні такої методики побудови вузлових структурних утворень тренувального процесу, що дозволила б сполучити необхідні умови сучасного спортивного тренування:
• виконання великих сумарних обсягів тренувальної роботи, що відповідають вимогам сьогоднішнього дня і прогнозам на найближчі роки;
• можливість прояву рухових якостей;
• мобілізація функціональних систем і механізмів на рівні, що дозволяє стимулювати ефективний перебіг адаптаційних процесів;
• профілактика явищ перевтоми і перенапруження функціональних систем організму спортсменів.
Варто вибрати ті напрями досягнення мети, що забезпечують максимальну ефективність. Йдеться про такий розподіл навантаження, за якого мінімальні енергетичні витрати давали б максимально можливий результат.

Принцип індивідуалізації. Цей принцип означає, що мету й завдання підготовки спортсмена, засоби, методи тренування та інше необхідно добирати відповідно до статі та віку спортсменів, рівня функціональних можливостей, спортивної підготовленості, психічних якостей характеру.
Принцип індивідуалізації безпосередньо пов’язаний із природними здібностями до певної спортивної діяльності. Спортивна діяльністьзалежно від специфіки видів спорту, висуває різні вимоги до організму спортсмена. Є природні дані до швидкості руху, витривалості, спритності, влучності. Обдарованість спортсмена розглядається з генетичної зумовленості властивостей особистості і фізичних якостей. Ці властивості та якості особистості визначаються особливостями конституції статури, типами нервової системи, швидкістю перебігу нервових процесів.
Необхідність дотримання принципу індивідуалізації зумовлена: різним рівнем тренованості спортсменів;
індивідуально-типологічними й особистими особливостями реагування на фактори довкілля, на тренувальне навантаження, на спілкування з тренером, спортсменами по команді; наявністю переважного стилю діяльності; різницею в рівні фізичної підготовленості між особами чоловічої і жіночої статі, у психологічних особливостях, мотивах і спрямованості особистості.
У рамках загальних правил тренувальний процес повинен бути пристосований до особливостей кожної людини, її фізичних і психічних здібностей, стану на поточний момент. Навантаження за своєю величиною, складністю не повинні перевищувати меж фізіологічних можливостей спортсмена.
Реалізація цього принципу полягає в постійному вивченні й урахуванні особливостей кожного спортсмена, регулярному комплексному педагогічному контролі, при постійному зіставленні фізичних і психічних можливостей спортсмена із тренувальними навантаженнями і реакціями організму на них. Тільки таке вивчення фізичних і психічних даних спортсмена дозволяє визначити сильні та слабкі сторони його підготовленості, спостерігати її і вносити відповідні корективи в тренувальний процес.
Індивідуалізація тренувального процесу багато в чому є резервом підвищення спортивних результатів спортсменів.

Принцип мотивації. Існування принципу мотивації спортивної діяльності, стимулів у системі підготовки спортсменів пояснюється тим, що мотив не тільки визначає поведінку спортсмена, але і багато в чому зумовлює кінцевий результат його діяльності. Рівень мотивації, її сила відіграє винятково важливу роль у досягненні успіху не тільки в спорті, але й у житті, скрізь, де рух до успіху пов’язаний з подоланням труднощів.
Провідну роль у формуванні мотивів відіграють не тільки соціальні фактори, але також мають важливе значення і якості особистості. Дослідження показали, що мотивація в спорті має складний характер і визначається природними якостями людини, її віком, а також впливом довкілля.
Будь-який учасник процесу підготовки олімпійця знає, що завоювання медалі на Олімпійських іграх надає право на моральне і матеріальне стимулювання. Мотивація виступає ніби тлом, на якому формується мета, і якщо тренер не знає особливостей мотивації свого учня, йому дуже важко сформувати в нього стійку цільову настанову на досягнення найвищого спортивного результату.
Тому можна сказати, що мотив – це усвідомлена причина активності людини, спрямована на досягнення мети. Мотив додає остаточного змісту рішенню, відображаючи в тактиці дії стратегію поведінки чи систему цінностей спортсмена.
Реалізація цього принципу полягає у формуванні мотивації досягнення найвищих результатів у спорті, з урахуванням мотивів спортсмена, позаяк від людини, яка має слабку мотивацію, не можна очікувати великої віддачі в будь-якій справі. Важливою особливістю мотивації є її прямий вплив на спортивний результат.
Таким чином, перераховані принципи відображають нормативні науково-методичні положення організації спортивної підготовки спортсменів, які мають важливе значення для правильної орієнтації діяльності тренера і спортсмена.

Володимир ДРЮКОВ, доктор наук, професор, директор ДНДІФКС
"Олімпійська Арена"